Триполіси Уманщини. Частина 1

Країна трипільських міст

Цивілізація почалася з міст. І першими державами були не царства та імперії, - бо великі території тодішні влади контролювати ще не навчились, - а саме невеличкі міста-держави. І за сучасними поглядами істориків урбаністична революція, завдяки якій вони з’явились, відбулася в давній Месопотамії, а точніше, в Шумері під кінець IV тисячоліття перед Різдвом. Завдяки славетній давній Греції, за такими міні-державами закріпилось назва «поліси» (до речі, звідси й наше слово «політика», себто уміння жити в полісі). І хоча формальне визначення, за яким можемо називати велике поселення саме містом, нині не погоджено, ніхто не сумнівається, що прадавні шумерські Ур, Урук, Лагаш, Шуррупак чи Ларса це найсправжнісінькі міста. А от величезні трипільські поселення, котрі на кілька сотень років раніше виникли на Уманщині, містами ми якось не відважуємось називати. Їх евфемістично називають поселеннями-гігантами або, в кращому випадку, протомістами. Втім, якщо уникати такої самоцензури, то, зважаючи на їх кількість на досить обмежених теренах, Уманщину цілком доречно було б назвати Країною міст. А відкриття цього унікального явища відбулось лише трохи більше, ніж півстоліття тому.

У 1964 році військові топографи, дешифруючи аерофотознімки Уманщини, звернули увагу на низку світлих плям круглої та овальної форми. Вони здогадались що ці аномалії можуть бути залишками давніх споруд. Про ці здогади дізнався співробітник Уманського краєзнавчого музею Василь Стефанович1, який вирішив подивитись на місці, що собою являють оті світлі плями, і спробувати провести розкопи. Так, поблизу села Вільховець було відкрите перше з міст трипільської культури, площею в сто десять гектарів. Дещо пізніше виявилось, що поселення у Вільхівці не єдине і, навіть, не найбільше.

На сьогодні на Уманщині знайдено аж тридцять таких поселень, а найбільше з них, біля села Тальянки, займає площу близько чотирьохсот п’ятдесят гектарів і жило у ньому десь зі дванадцять тисяч осіб, а отже разів у сім-вісім більше, ніж в Тальянках сучасних. Додамо, що великі поселення відомі і на захід від Південного Бугу, хоча там їх площа не перевищує п’ятдесяти-сімдесяти гектарів.

Та чи насправді маємо підстави називати такі поселення містами? В практиці археології використовується формальна тріада, запропонована свого часу для виділення міських поселень на археологічному матеріалі: чисельність населення понад п’ять тисяч осіб; монументальна архітектура; використання писемності. Отже, розглянемо детальніше ключові ознаки триполісів, враховуючи ці вимоги.

Cкільки бувало містян

Щодо кількості населення, то її для трипільських поселень-гігантів здебільшого оцінюють в 6-15 тисяч людей. При цьому, одне з найбільших — Майданецьке — налічувало до 2 500 домогосподарств. Враховуючи багатодітність трипільських родин, можна допустити, що в Майданецькому мешкало до 20 тисяч городян. Для порівняння: приблизно такою ж була чисельність перших шумерських полісів. Вірогідно, більшої кількості людей скупчених в одному місці, тодішня економіка просто не могла прогодувати.

І якщо ми вже почали порівнювати Трипілля з Шумером, то слід сказати, як і стародавні міста Шумеру, триполіси мали значно менші за розмірами, але численні поселення-супутники. Таку економічно-політичну формацію, де місто-держава оточене селищами-супутниками, в історії стародавнього світу прийнято називати «номом» (від грецького слова, що означає область). Ном, тобто область разом з обласним центром, підлягали єдиному адмініструванню та був цілісністю у господарчому відношенні. Надлишки продуктів, що вироблялись у поселеннях-супутниках, вірогідно, адміністративним шляхом розподілялись серед городян обласного центру, оскільки ті, беручи до уваги доволі примітивний стан тодішнього виробництва, явним чином не могли себе прогодувати самі. Зокрема, в околицях Майданецького досліджено один з таких типових «супутників» - порівняно невелике поселення, яке, за приблизними підрахунками, могло налічувати від дев’яноста до ста двадцяти домогосподарств.

Архітектура триполісів

Неймовірно цікавим є спосіб забудови триполісів, який аж ніяк не був хаотичним, а здійснювався на підставі чітко продуманого наперед плану. Тобто поселення не розросталось поступово, еволюційним шляхом в міру напливу нової людності, а будувалось одразу як цілісність. Будівлі були виключно двоповерховими й утворювали концентричні окружності із майданом та громадськими будівлями посередині. А звідси випливає, що хтось повинен був цю цілісність уявити, візуалізувати, створити будівельний план і, що найголовніше, переконати майбутніх городян побудувати собі місто і жити в ньому. Останнє, мабуть, було найважчим, оскільки життя в такому поселенні створювало мешканцям цілу купу проблем. Людей треба було забезпечити їжею, а довкільних до обласного центру земель для цього було недостатньо. Це не ті часи, коли можна на дачу поїхати електричкою, бо, хоча колесо вигадали саме у Трипільщині, користуватись ним ще не уміли. Почасти проблему постачання харчів вирішували поселення-супутники, але не виключено, що голод в трипільських містах був знаним гостем. Проблемами були і постачання питною водою, і утримання худоби, і прибирання нечистот і заразні хвороби. Повинно було бути щось, що нівелювало всі ці і багато інших проблем, викликаних скупченістю населення, і вирішувало якесь вкрай важливе завдання.

Таким завданням могло бути тільки одне – оборона. Населення трипільського міста – це кілька тисяч бійців, зібраних в одному місці. На ті часи – це величезна військова сила. Концентричний лабіринт вулиць змушував ворога, який міг вдертись до міста, рухатись постійно по колу, підставляючи себе під перехресний обстріл з двох сторін, а розташування будинків глухими стінами до вулиць чинило захисників міста практично недосяжними для нападників. На додаток міста були захищені частоколами, засіками та ровами.

І знову ж повертаючись до порівняння шумерських міст і триполісів. Так, в Трипіллі не будували монументальних зіккуратів2, але чи не є ознакою монументальності сама до дрібниць продумана концепція оборонного міста, яке автоматично ставало пасткою для будь-якого ворога? Втім, монументальні будівлі, хоч би і в масштабах Шумеру, у триполісах також були. Зокрема в Майданецькому громадська будівля (можливо, храм чи ратуша) площею 4х7 метрів виглядала відносно скромно. Але вже храм поблизу села Небелівка Кіровоградської області був набагато соліднішим, бо мав два поверхи і виміри двадцять на шістдесят метрів. До речі планування цієї будівлі дуже схоже на єгипетський храм із Карнаку, який, щоправда, на добрих дві тисячі років молодший.

Чи існувала тут писемність

І якщо перші дві ознаки справжніх археологічних міст у триполісів присутні, то як бути з третьою ознакою, з писемністю? Адже наразі достеменно невідомо чи була у трипільців справжня писемність, чи ідеограми, які трипільці малювали на своїй кераміці були тільки її початками. Схоже на те, що трипільська протописемність спочатку була піктографічною і надалі розвивалось в напрямку ієрогліфічності. При цьому для трипільської культури властиве використання письма не стільки для спілкування між людьми, скільки для «послань богам», якими були щедро розмальовані предмети побуту (насамперед кераміка).

Втім, мусимо нагадати собі, що трипільська культура належала до величезної цивілізаційної спільноти, яка отримала назву Старої Європи або ж Дунайської цивілізації. А в Дунайській цивілізації писемність існувала. Зокрема, писемність балканської культури Вінча3 технологічно була дуже схожою до шумерського клинопису. Так звані таблички Турдаш-Вінча, знайдені під час археологічного дослідження пагорба Турдаш в центральній Румунії не тільки видряпані чимсь гострим на необпаленій глині, але й читаються «по-шумерськи» і цей напис має сенс.

На перший погляд, це видається неймовірними, але цілком не виключено, що вінчанська писемність стала прообразом для Шумерського клинопису, оскільки старша від нього на добрих півтисячі років. На паралелі з Шумером вказують також знахідки на Майданецькому городищі глиняних жетонів - мініатюрних виробів геометричної форми. Аналогічні вироби знайдено під час розкопок у синхронних пам’ятках Месопотамії та Ірану, де їх трактують як символи, що використовувалися при облікових операціях. Тобто свого роду доісторична рахівниця, на якій трипільські ремісники та купці підраховували свої прибутки. Тоді зрозуміло, чому знахідки жетонів властиві трипільським містам, адже триполіси були не тільки адміністративними центрами та оборонними спорудами, але й господарчими та торговельними осередками. Тут часто зустрічаються виробничі гончарні та металургійні центри, які явно виготовляли свою продукцію для продажу. Що ж тоді було трипільськими грішми?

Ще сто років на українських ярмарках існував чудовий звичай: купуючи потрібну річ, покупець отримував на додачу маленькі мисочки або горнятка з побажання «на добро» та «щоб завжди у вашому господарстві все було і все водилось». Як не дивно, такі самі мініатюрні глечики, горнятка, мисочки з білої глини, та ще й з лікувальними властивостями, знаходять на великому трипільському поселенні поблизу села Томашівки на Уманщині. Саме так, або у вигляді глиняних кульок чи тих самих жетонів, чи як мініатюрний посуд могли функціонувати трипільські гроші. Проте, ще більш вірогідним кандидатом на роль універсального товару була сіль, яку вже в ті часи промислово виварювали у Прикарпатті і натоптували в особливі форми, так звані топки, які зберегли свою форму до наших днів і які ще й тепер можна побачити на міських гербах Дрогобича чи Калуша.
Зрештою, така ознака як писемність є дуже відносною, адже в шумерських містах грамоту знали не більше, як один відсоток населення – жерці та професійні писарі. Мабуть, так само справа малась і в триполісах, де символізм сакральних знаків був доступний лише жрицям Великої Богині та ще, можливо, купцям.

З усього сказаного вище виходить, що загальноприйняті ознаки міста цілком пасують до трипільських поселень-гігантів. То чому ж тоді шумерські міста ми називаємо містами, а для трипільських вигадуємо різні дивні назви? Відповідь проста: визнання трипільської культури міською цивілізацією, означало б зміну всієї сучасної історичної парадигми, а нікому цього роботи не хочеться.